Ми спробували зробити художній аналіз поезії. Ось, що з того вийшло.
Назва поезії романтична. Василь
Симоненко знайшов проникливі яскраві образи, щоб передати силу любові до
Батьківщини, до рідної української землі. Почуття патріотизму — найсвятіше
почуття людини. Кожен з нас любить землю, де він народився, виріс, мову, вперше
почуту з уст матері, вулицю, на якій зростав. Любить сильно, щиро. А от знайти
слова, щоб виразити свою любов,— важко.
Твір побудований як колискова, в
якій матір, співаючи, мріє про щасливу долю своєї дитини: щасливе життя, гарну
дружину, вірних друзів.
Він умовно ділиться на дві
частини. У першій ми відчули материнську ласку й турботу про малого сина (він
ще в колисці); у другій — йдеться мова про клопоти, які буде мати вже дитина
дорослою людиною (і мавки чорноброві, і диво-наречені, і брати по духу). Але за
сином «завжди будуть мандрувати очі материнські і білява хата».
Завершується поезія «Лебеді
материнства» крилатою фразою, що здається створеною не Симоненком менш як
тридцять років тому, а в сиву давнину і самим народом,— стільки в ній
геніальної простоти, мудрості, глибини почуття й думки:
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину. Ми повністю погоджуємось із словами В. Симоненка, а ви?
Ми віднайшли в Інтернеті відеоролик про В. Симоненка та інформацію про життєвий та творчий шлях. Псевдоніми — В. Щербань, С. Василенко, Симон.
Народився Василь Андрійович
Симоненко 8 січня 1935 року в селянській сім'ї в Біївцях Лубенського району на
Полтавщині. Дитинство припало на роки війни, було трудним, голодним, зростав Василь
без батька, який залишив сім'ю. Мати тяжко працювала, заробляючи горьований
шматок хліба. Допомагали дідусь та бабуся, які любили свого кмітливого внучка.
Дідусеві присвятив сердечного вірша «Дід умер» та оповідання «Дума про діда».
Від матері, Галини Федорівни, та
від діда Федора малий Василько брав перші уроки життя, уроки доброти, любові,
невтомну жагу знань. Дід був неписьменним, не ходив до школи, але самостійно
навчився грамоти, багато читав, розповідав онукові про минуле.
Писати хлопець почав ще у шкільні
роки, писав вірші для шкільної стіннівки.
До школи була дорога не близька —
дев'ять кілометрів. «Як на мої чотирнадцять років, то це не так уже й мало»,—
читаємо в оповіданні
«Дума про
діда». Учителька згадує: «У класі Вася виділявся серед учнів, по-перше, своїм
бідним одягом, по-друге, своїм розумом. Навіть учителі не читали стільки
книжок, як наш найкращий учень».
У 1952 році В. Симоненко вступив
на факультет журналістики Київського університету, де водночас із ним
навчалися Ю. Мушкетик, В. Шевчук, Т. Коломієць, В. Підпалй, Т. Масенко, С.
Тельнюк.
У роки навчання В. Симоненко
продовжує писати, але з друком своїх творів не поспішає. На перших курсах
університету мало хто з однокурсників чув його поезії. Потім він почав активно
працювати в університетській літературній студії, де його обрали старостою.
По закінченні університету Василь
працює в газеті «Черкаська правда», потім — у «Молоді Черкащини», власним
кореспондентом «Робітничої газети». Як журналіст він сміливо втручався у різні
сфери життя, різко критикував вияви бюрократизму, неуваги до трудівників,
теплим словом відгукувався про добрих людей.
Перша книжка поезій В. Симоненка
«Тиша і грім» побачила світ у 1962 році, другу книгу «Зелене тяжіння»
опубліковано в 1964 році, вже після смерті поета, яка сталася 13 грудня 1963
року. Навіки зупинилося його молоде серце, що переболіло усіма людськими болями
і кривдами. Та остання Симоненкова дорога не зупинилася біля його могили у Черкасах.
Адже лишилася ще одна дорога, яка ніколи не зупиниться. Це дорога — у людське
безсмертя, де буде звучати Симоненків заповіт.
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину. Можливо, хтось зможе підкинути інформацшю (детальну) про сім"ю Василя Симоненка, бо нам поки що це не вдалося
Ми розпочали роботу над проектом "Мати - це святиня для кожної людини". З"ясували , що МАТИ —
центральний образ в духовному Космосі українців починаючи з трипільської доби. В
народному уявленні мати завжди ототожнювалася з Батьківщиною. Тому зрада їй
вважалась непростимим гріхом, а втрата — катастрофою. Вибір іншої Батьківщини
постійно осуджувався, оскільки призводив до самознищення нації. Ми вирішили дослідити, як українські письменники у своїй творчості розкривають образ матері і що він означає для кожного з них. Зокрема, зупинились на творчості "витязя української поезії", неперевершеного лірика і просто хорошої людини - Василя Симоненка. Для Василя мама- Ганна Федорівна
Симоненко-Щербань- була людиною з щирою поетичною душею, закоханою у народну пісню. Вона зуміла передати все це синові, виховувала його за мудрими заповідями народної
педагогіки. Природа наділила літературними здібностями і саму Ганну Федорівну.
Був у неї зошит «Перлини поміж людей», куди збирала вона прислів'я, приказки у
рідних Біївцях. Багато серед них придуманих матір'ю поета. І багаті вони на
гумор і глибину думок, що тривожили її свідомість.
